GW: Нафтогазова плутанина
Логіка європейців проста, як стаття Кримінального кодексу. Якщо обидві сторони конфлікту мають якісь аргументи та доводи, то нехай не морочать нам голову, а йдуть прямо до міжнародного арбітражного суду в Стокгольмі, створеного для вирішення таких марудних та складних справ.
Але якщо це звичайна суперечка двох мафіозі, котрі зірвали непоганий куш і тепер ніяк не можуть його поділити, то жодний Стокгольм, Брюссель чи навіть Вашингтон не допоможуть. Вашингтон міг би, але йому не виплачується наражати на розкриття своїх агентів ЦРУ для демаскування кількох східноєвропейських шахраїв. Якби вони фінансували Аль-Каїду або продавали в США величезні кількості героїну, діоксину чи полонію, то це була б інша справа. А так – нема чим перейматися, бо вкрадені кошти і так потрапляють до американського податкового раю або американської державної скарбниці у вигляді податків на продані східноєвропейським шахраям товари та послуги.
Той факт, що ані три роки тому, ані сьогодні, як Росія так і Україна, не зверталися до суду в Стокгольмі, говорить сам за себе. Напевне, обидві сторони панічно бояться оприлюднювати газові документи. Ймовірно тому, що протягом багатьох років обидві країни ведуть у цій справі подвійну бухгалтерію, продаючи газ та нафту нібито в Україну за "братською" ціною, а насправді перепродаючи їх бозна куди – далі на Захід – вже за реальну ціну. І це було б неможливо без справжніх кадебешних кадрів по обидва боки трубопроводу та без неформальної підтримки на найвищому рівні. Якщо хтось не пам‘ятає – політичне рішення про створення газового посередника "РосУкрЕнерго" приймали п’ять років тому президенти Путін і Кучма.
Помаранчева революція була чудовою нагодою для того, щоб розпочати цей сумнівний бізнес з чистого аркуша. Можна було провести відкритий міжнародний аудит газових транзакцій, оприлюднити всі схеми, розслідувати через прокуратуру діяльність посередників і припинити ганьбити себе в очах цілого світу недостойними суперечками із сусідом-мафіозі у стилі "хто в кого вкрав шубу". Можливо, тоді б зменшилася кількість мільярдерів та мільйонерів в Україні та Росії, так само як і кількість "Мерседесів" та Лексусів у Києві та Москві, але певно, тоді б ми довідалися, що Україна взагалі не використовує тієї кількості газу, котра стоїть на папері, бо принаймні половина з нього перекачується на Захід.
На жаль, ми про це не довідалися і досить сумнівно, що дізнаємося найближчим часом. Так само, як і не дізнаємося, чи була умовою мирної передачі влади підчас Помаранчевої революції лише особиста недоторканність для самого Кучми, чи також недоторканність для створених ним та його оточенням схем торгівлі сировиною. Ми не дізнаємося, чи дійсно Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко намагалася у 2005 році і цього року знищити ці схеми, чи тільки здобути над ними контроль. Або чи в 2006 році Президент Віктор Ющенко погодився на підписання таких, а не інших, газових угод з Росією внаслідок некомпетентності, чи також мав у цій справі якийсь особистий інтерес.
Ці питання були б менш важливими, якби залишалися винятково нашою внутрішньою справою. Але в цьому випадку йдеться про міжнародний скандал, який безнадійно дискредитує Україну як брехливу та невиліковно радянську державу. Що з того, що так само криза дискредитує і Росію, котра ніколи не прагнула повернутися в бік Європи і не заявляла про відданість європейським цінностям. Багато років тому один з британських прем’єр-міністрів висловив думку, що готовий торгувати з кожним – хоч би й з канібалами. Так, власне, і виглядають сьогодні відносини ЄС з Росією, Китаєм та багатьма іншими "канібалами", котрі смердять, погано поводяться, але роблять це переважно на своїй території – далеко від Європи, а найважливіше, що в них є те, що вони можуть запропонувати для торгівельного обміну. Однак Україна створює радше перешкоди у цьому бізнесі, а перешкоди усуваються, особливо коли йдеться про великі гроші.
На позір російська газова гра виглядає безпрограшною. Якщо Україна підпише сумнівні умови з Росією, то не тільки будуть збережені зиски для чекістської мафії в обох країнах, але й "помаранчеві" політики ще більше сядуть на газову голку, що остаточно дискредитує їх в очах Заходу. А якщо Україна не піддасться так швидко, то "керований хаос" дійде до логічного кінця, тобто до зміни влади на Дніпрі на більш приязну до Кремля, котра вже сьогодні демонструє на всіх телеканалах свою лояльність до пана з Луб’янки.
Щоб виграти, Україна повинна була б грати не за кадебешним сценарієм, написаним у Москві. Вона повинна була б оприлюднити всі схеми, документи, встановити чіткі засади гри, передати всі суперечливі питання до міжнародних судів або принаймні до своїх власних, аби хоча б українська частина газової мафії знаходилася там, де їй місце. Однак для цього потрібна (а) політична воля, (б) власне дистанціювання від енергетичних шахрайств сьогодні та у майбутньому. Напевне, команді "помаранчевих", яка нами керує, бракує принаймні однієї з тих рис. Тим більше їх бракуватиме антипомаранчевим опонентам. Можливо, українці повинні налаштовуватися на гірше. Але краще подумати про краще – тобто про нових лідерів, котрим не забракне обох цих рис.
Микола Рябчук – український письменник, публіцист, перекладач. Співзасновник київського щомісячного культурно-політичного видання "Критика". Лауреат нагороди POLKUL Fundation за сприяння розвиткові українсько-польських відносин (у 1999 році) і польсько-української Нагороди поєднання (у 2002 році). У Польщі була опублікована його книжка "Від Малоросії до України" (2003).
