FAZ: Несмілива влада порядку

І в Німеччині, і в інших країнах безчинства проти малих азійських народів викликали однозначно більше публічне обурення, ніж зникнення життєво важливої для економіки та населення сировини. Зрештою політичний клас заспокоївся на тому, що надійності Росії як постачальника та України як транзитера заподіяно шкоди.

Це применшення. Шкоди, власне, заподіяно всій енергетичній архітектурі Європи та значній частині її зовнішньополітичного самоусвідомлення. Коли у нашій частині світу два тижні взимку люди дубіють, а підприємства змушені закриватися, бо десь там навколо газового крана робиться політика, то щось у принципі не так. Через те, що нині 40% європейського імпорту газу постачається з Росії і 80% з того надходить через Україну, утворилося вразливе місце, яке високорозвинені індустріальні суспільства не можуть собі дозволити надовго. Європа віддала ключову галузь свого енергопостачання в руки авторитарної, агресивно налаштованої напівсупердержави та внутрішньо розколотої, просякнутої корупцією перехідної країни. Коли таку шкоду робить одна тільки суперечка між цими двома сторонами, то що буде, коли вони встрянуть у серйозний конфлікт з Європою?

Європа віддала ключову галузь свого енергопостачання в руки авторитарної, агресивно налаштованої напівсупердержави та внутрішньо розколотої, просякнутої корупцією перехідної країни.

А що у нас до січня крім фахівців мало хто ставив таке питання – це наслідок енергетичних дебатів, які десятиліттями ведуться цілковито односторонньо. Стигматизація викопної паливної сировини та атомної енергії призвела до того, що німецька енергетична політика прямує до сфер ілюзій: політики тепер мріють і говорять лише про світ, де машини їздять без бензину, будинки опалюються сонцем, а енергія тільки економиться, не витрачається. Ці слова можуть бути популярними, та реальністю стануть вони не раніше ніж за кілька десятиліть. Розробка систем відновлюваної енергії ще більше пожвавить попит на газ, адже без замінних потужностей газових електростанцій світло згасне навіть в "екокраїні", якщо не дутиме вітер.

Євросоюзові не потрібні – принаймні не нагально – Північний чи Південний потік, йому потрібно більше постачальників.

Тому саме час, щоб Європа нарешті по-справжньому вдалася до диверсифікації свого газового імпорту, про що так давно говорять у Брюсселі. Європейська Комісія постійно дає зрозуміти державам-членам, наскільки це небезпечно, якщо ЄС і далі залежатиме від Росії, – і попри те хтось постійно ковтає приманку російського монополіста "Газпрому". Німців, угорців, австрійців, болгар, італійців (та сербів) ця рука Кремля заманює проектами, які мають іще міцніше прикувати Європу до бурових свердловин Сибіру. Але це означає диверсифікацію тільки для росіян (бо так вони здобудуть більше транзитних шляхів), та не для Європи. Євросоюзові не потрібні – принаймні не нагально – Північний чи Південний потік, йому потрібно більше постачальників. Майбутнє європейського газопостачання у таких трубопроводах як Набукко, що відкривають доступ до Центральної Азії та/чи Близького Сходу, – а також у нових терміналах для скрапленого газу. Це треба пояснити і промисловості. Тут ідеться не (лише) про бізнес, а й про зменшення можливостей для політичного шантажу ЄС.

У відносинах з Росією та Україною в минулі роки Європа практикувала єдиний підхід – обійми.

Такими самим гіркими з газової кризи є й уроки, що стосуються політики примусу. У відносинах з Росією та Україною в минулі роки Європа практикувала єдиний підхід – обійми. На поведінку цих країн реагували з поступливим розумінням та великою терплячістю. У випадку Росії після короткого періоду присоромлення ЄС закрив очі навіть на вторгнення до Грузії.

Ця політика, як видно з подій попередніх тижнів, себе не виправдала. Обидві країни очевидно вирішили, що це невеликий і передбачуваний ризик – звалити свій спір на плечі європейських споживачів. Щонайпізніше вже тоді, коли Євросоюз відрядив спостерігачів, зупинка газових поставок більше не мала виправдань, а все ж у Москві та Києві вперлися ще на тиждень. Сперечальників явно мало турбувало, що їхня поведінка може мати глибокі наслідки у відносинах з Європою.

Хоча в тому винні передусім самі європейці. Хто завжди й усюди діє як "м’яка влада", той не має дивуватися, коли інші ігнорують його важливі інтереси. І в цій суперечці Європа також пригрозила санкціями надто пізно й лише напівсерйозно. Це повинно змінитися. Інакше Євросоюз не буде тією владою порядку, якою він охоче був би, – навіть у власній частині світу.