IHT: Що буде, коли закінчиться термін оренди бази у Севастополі?
Україна заявляє, що не дозволить російському Чорноморському флоту залишатися у порту Севастополь після 2017 р., коли закінчується термін орендної угоди. Таким чином, у Росії залишається вісім років, щоб перепросити Київ; інший варіант полягає у перебазуванні флоту в Новоросійськ, на території самої Росії, - цей порт у даний час, на всяк випадок, розширюється, але в стратегічному плані його розташування менш вигідне.
Дії Росії щодо сусідніх країн останнім часом - минулорічне вторгнення у Грузію чи нинішня суперечка з Україною про ціни за газ - створюють певний тиск у плані зміни позиції Києва, поки ще часу для переговорів залишається достатньо.
Вісім років - не такий вже довгий термін, коли мова йде про долю орендованої території. Так, Москві і Гельсінкі знадобилося три роки, щоб домовитися про відновлення оренди, яка надала Фінляндії право користування Сайменським каналом; відповідну угоду було укладено у травні минулого року. А в даному випадку мова йде про країни, які пов'язують, в загальному, дружні відносини. Ось інший приклад: у 1974 р. Нью-Делі погодився передати в оренду Бангладешу крихітну ділянку під назвою Тін Бігха як коридор для доступу до бангладешського анклаву в глибині індійської території, але для опрацювання всіх деталей знадобилося 18 років.
Орендні угоди часто сприяють стабільності у міжнародних відносинах, дозволяючи країнам задовольняти мінливі територіальні потреби, уникаючи при цьому переділу кордонів. Вони допомагають врегулювати суперечки: для прикладу, 152 роки тому Франція та Іспанія домовилися про долю прикордонного району Пеі Кінто (Pays Quint). Париж і сьогодні вносить Мадриду орендну плату за те, щоб французькі пастухи могли користуватися пасовищами на іспанській території - а колись, у певний час, через контроль над ними відбувалися криваві зіткнення.
Однак угоди про оренду території можуть і породжувати проблеми. Часто виникають суперечки щодо прав країни-орендаря, розмірів оплати та тривалості дії угод. Коли ж держава-власник має справу з більш великою і могутньою країною-орендарем, виселити її буває вкрай важко, а то й неможливо. Сумніваєтеся - запитайте Фіделя і Рауля Кастро щодо Гуантанамо. Чи запитайте у тієї ж Москви - у ході Карибської кризи 1962 р. СРСР спробував допомогти Кубі позбутися від цієї американської бази, але й він зазнав невдачі.
А це повертає нас до проблеми Севастополя. Підписанню орендної угоди, яке відбулося у 1997 р., передували кілька років переговорів. Домогтися домовленості Росії було непросто через сильну політичну протидію в Україні: саме тому термін дії угоди становить лише 20 років - за міжнародними стандартами це небагато.
Оренда часом допомагає виграти час для врегулювання міждержавної проблеми, коли сторони не можуть відразу прийти до остаточного рішення. Але буває й так, що після закінчення терміну угоди конфлікт залишається невирішеним - і чим він коротший, тим більша ймовірність такого результату.
Оскільки Україна все більше орієнтується на Захід, передумови для продовження оренди бази в Севастополі не можна назвати сприятливими. Однак і спроби нав'язати Москві рішення проти її волі пахнуть ризиком. Якщо вона буде змушена перебазувати флот у Новоросійськ, це стане свідченням скорочення її сфери впливу у регіоні і “втратою обличчя”, яке Росія, можливо, вважатиме за необхідне компенсувати іншими способами. А якщо вона відмовиться покинути Севастополь, порт автоматично перетвориться на окуповану територію. І той, і інший варіант може призвести до загострення напруженості.
Оренда територій як правило вважається другорядним елементом міжнародної системи, однак вона дає державам більший простір для маневру в двосторонніх відносинах.
Цілком можливо, це справедливо і для угоди по Севастополю, у рамках якої Росія платить за оренду бази 97,5 мільйонів доларів на рік. Якщо Москва хоче отримувати більше грошей за поставлений газ, вона може у відповідь запропонувати Україні підвищити орендну плату за цей порт - або беззастережно, або в обмін на продовження угоди. Це може перетворити газову суперечку в “гру із нульовою сумою” і стати для України політично прийнятною компенсацією за продовження статус-кво.
