НГ: Тактичний успіх та стратегічні питання

Наприклад, як довго будуть діяти домовленості? Чи не президентські вибори в Україні або подальший розвиток економічної кризи, що призведе до зміни в розміщенні олігархічних сил і груп впливу в українській та й російській політиці? А що ми будемо робити, якщо інший транзитер – Білорусія – раптом не домовиться з Росією в переддень наступного року? Список питань можна продовжувати,
Спроби відповісти на ці й подібні питання неодноразово звучали під час нинішнього драматичного скандалу. При всіх варіаціях деталей суть відповіді, яка пропонувалася і Москвою, і Києвом, і Брюсселем, була однаковою.

Усі погодилися з тим, що реально в Європі існує єдиний енергетичний простір. Може, для більшої чіткості варто говорити – єдиний ринок. При цьому кордони цього ринку не визнають політичних кордонів ЄС або СНГ. Це дійсно широкий євроазіатський феномен. На цьому ринку об'єктивно існує трохи секторальних (газ, нафта, електроенергетика) і географічних сегментів (центральноазіатський, східноєвропейський, південноєвропейський, тощо.). При всій автономності цих сегментів вони усе більше впливають один на одного. Саме тому всіляке прагнення до якоїсь сепаратної поведінки в тому або іншому сегменті буде вести до неминучих втрат для всіх і насамперед для ініціатора такої поведінки. Якщо подібне твердження на початку 1990-х років, коли тільки визрівали ідеї енергетичної спільності євроазіатського простору, у тому числі Енергетичної хартії, це звучало як гасло, то зараз це імператив.

Цікаво, що російська й українська сторони з якимись численними застереженнями й умовчаннями починають визнавати, що транспортна інфраструктура це не тільки національне надбання - звідси й спостерігачі на ГВС, і поновлення обговорень того, що транзитна труба може мати множинну форму власності заради загального добра. У наявності прагнення якщо не до повної транспарентності відносин в енергетичній сфері, то як мінімум до якоїсь загальної межі, параметри якої будуть юридично гарантовані широким колом учасників. У цьому зв'язку цікаво було відзначити не тільки згадування російськими чиновниками й представниками «Газпрому» міжнародно-правової практики, арбітражних судів, але й, здавалося б, сугубо «далекої» Енергетичної хартії.

Остання, про що сам автор уже писав на сторінках «НГ», у своїй нинішній формі та з відповідними договорами й протоколами не відповідає реаліям сьогоднішнього дня. Разом з тим так самовпевнено відкидати ідею багатобічних і всеосяжних домовленостей, як це робилося в «гладкі роки» недальновидними білямонопольними аналітиками й лобістами, навряд чи буде дозволено. Заяви про те, що закордонні інвестиції в російську енергетику для нас не найголовніше, у нинішній ціновій ситуації викликають тільки гірку усмішку. Скоріше, навпаки, нинішня ситуація нас підштовхує до того, щоб активно ввімкнутися у формування політико-правового поля енергетики на євроазіатському просторі. Тут може пригодитися і досвід Енергохартії, де очевидно назріло її друге, «доповнене й виправлене видання», так і досвід енергодіалогу Росія-Єс.

Здається, що за підсумками нинішньої кризи енергетична глава може стати центральною в переговорах з ЄС про нову угоду. При цьому важливо зробити так, щоб з російсько-європейськими домовленостями виявилися погоджені й українсько-європейські, так само як і україно-російські. Можливо, через подібні багатотрекові переговори ми й вийдемо на погоджене розуміння Енергетичної хартії. Дійсно, енергетика змушує нас до якоїсь мінімальної єдності та згоди.

---